Пошук та стягнення активів: як кредиторам перемогти “дружні” борги
Колонка Олексія Винника, партнера та керівника практики по роботі з NPL та Due Diligence адвокатського об’єднання Investment Lawyer Group виданню LIGA.net.
У 2025 році процедуру неплатоспроможності в Україні було розпочато щодо 780 компаній. За даними сервісу «Опендатабот», це приблизно 10% від усіх бізнесів, які припиняють діяльність. Загалом торік у процесі ліквідації або трансформації перебувала 8 191 компанія, і майже 60% підприємців обрали добровільне закриття бізнесу.
На перший погляд, ці цифри можуть свідчити про згортання підприємницької активності. Проте останні роки стали переломними для інституту банкрутства не стільки за кількістю процедур, скільки за якістю судових інструментів, що застосовуються у таких справах. Судова практика стала значно жорсткішою щодо контролюючих осіб і менш толерантною до спроб виведення чи приховування активів.
Механізми субсидіарної відповідальності, оскарження підозрілих правочинів і повернення майна до ліквідаційної маси дедалі частіше працюють не формально, а по суті.
Свіжа практика Верховного Суду це лише підтверджує. Зокрема, суд остаточно закріпив, що обов’язок керівника звернутися із заявою про банкрутство у разі загрози неплатоспроможності має імперативний характер і не залежить від згоди засновників (справа № 910/2097/24). Водночас найбільш ефективним способом захисту для кредиторів суд визнав позов про встановлення факту порушення з одночасним покладенням солідарної відповідальності та стягненням конкретної суми безпосередньо з керівника (справа № 914/1200/21).
Для кредиторів це означає нову реальність. Якщо раніше процедура банкрутства нерідко ставала фінальною стадією «розчинення» боржника разом із його активами, то сьогодні її результат значною мірою залежить від процесуальної позиції сторін і якості доказової роботи.
Судові рішення в підтримку кредиторів
Головне завдання кредитора після відкриття справи про банкрутство — повернути кошти. І саме судова архітектура процедури довгий час була слабкою ланкою.
До 2019 року справа про банкрутство могла розглядатися в одному господарському суді, тоді як пов’язані майнові спори — в інших судах і навіть юрисдикціях. Стягнення боргів, визнання правочинів недійсними, спори щодо заставного майна чи дій виконавців існували паралельно. Кредитори були змушені вести кілька процесів одночасно та фактично збирати інформацію про активи боржника «по частинах». Така фрагментація створювала простір для маневру: активи «губилися» між юрисдикціями, з’являлися конкуруючі рішення, а процедура затягувалася.
У 2020–2023 роках сформувалася послідовна практика Верховного Суду щодо виключної юрисдикції суду банкрутства. Всі майнові спори за участю боржника після відкриття провадження мають розглядатися тим самим господарським судом.
Чому ми говоримо про це у 2025 році? Тому що ця модель пройшла перевірку складними та масштабними кейсами. Після адаптації до нового Кодексу з процедур банкрутства та воєнного спаду судової активності система працює при високому навантаженні. Серед 780 компаній — підприємства з великими оборотами, і саме в таких справах концентрація юрисдикції демонструє практичну цінність. Суд отримує повний контроль над майновими конфліктами, а кредитори — реальний інструмент впливу.
Важливим інструментом захисту кредиторів стали також фраудаторні угоди — правочини, укладені боржником на шкоду кредиторам. Формально можливість їх оскарження існувала і раніше, ще за старого закону про банкрутство. Проте на практиці цей механізм довгий час працював обмежено: критерії доведення шкоди були нечіткими, судова практика нестабільною, а значна частина схем із виведення активів залишалася поза ефективним контролем.
Ситуація змінилася після формування сталої позиції Верховного Суду в 2021–2024 роках. Суд почав оцінювати не лише формальні ознаки договорів, а їхній економічний зміст, пов’язаність сторін, реальний вплив операції на ліквідаційну масу та можливість задоволення вимог кредиторів.
Для прикладу, суд може визнати недійсними операції, укладені на шкоду кредиторам, навіть якщо вони були здійснені задовго до банкрутства. Це стосується як очевидно шкідливих угод, наприклад продажу приміщення за копійки або перепису нерухомості на родичів, так і «дружніх» боргів, коли боржник штучно нарощує зобов’язання перед власними підставними компаніями. Судова практика підтверджує можливість оскарження таких операцій.
Крім того, суди посилили стандарт доказування вимог кредиторів. Якщо раніше формальної наявності договору, акту та визнання боргу боржником у багатьох випадках було достатньо для включення вимог до реєстру, то тепер цього явно замало. Суд досліджує реальність господарської операції: чи відбувався фактичний рух коштів, чи поставлявся товар, чи надавалися послуги, чи відповідають документи бухгалтерському та податковому обліку, чи мала компанія економічну доцільність укладати таку угоду.
Особливо це стосується вимог пов’язаних осіб або так званих «дружніх» кредиторів. Навіть якщо боржник письмово визнає борг, суд перевіряє, чи не є таке визнання частиною контрольованої схеми. Аналізуються часові межі укладення договорів (наприклад, безпосередньо перед відкриттям провадження), фінансовий стан боржника на момент виникнення зобов’язання, співвідношення суми боргу до реального обсягу діяльності компанії. Фактично суди перейшли від формального підходу до матеріальної перевірки змісту правовідносин.
Показовою у 2025 році стала оцінка судом спроб боржників заховати активи через корпоративні механізми. Зокрема, передача майна боржником до статутного капіталу іншого ТОВ без набуття статусу учасника та без відображення такого внеску тепер однозначно кваліфікується як фраудаторний правочин. Суди розцінюють це як безоплатне відчуження майна з метою уникнення стягнення, що прямо суперечить принципам добросовісності (справа № 910/17461/23).
Сьогодні цей підхід став системним, сформувалася усталена практика, за якої саме кредитор несе повний тягар доведення реальності своїх вимог. Це створює жорсткий фільтр проти фіктивних боргів і суттєво ускладнює використання процедур неплатоспроможності для перерозподілу активів через контрольований комітет кредиторів. Водночас для добросовісного бізнесу це означає необхідність більшої дисципліни в документуванні операцій та готовність до глибокої процесуальної перевірки в межах справи про банкрутство.
Більше того, Верховний Суд почав жорстко присікати такі маніпуляції через механізм зловживання процесуальними правами. Якщо пов’язаний кредитор ініціює банкрутство без мети реального захисту прав (наприклад, за наявності спільного бенефіціара та вибіркового погашення боргів іншим кредиторам), суд просто залишає таку заяву без розгляду (справа № 924/232/22).
Окремо варто відзначити посилення контролю за діями арбітражних керуючих. Суди більше не затверджують формальні звіти ліквідаторів, якщо ті не здійснили реального пошуку активів осіб для субсидіарної відповідальності, відкидаючи аргументи про «строковість процедури» (справа № 916/3176/22). Крім того, будь-яка самодіяльність ліквідатора, наприклад неперерахування коштів від продажу заставного майна забезпеченому кредитору, тепер є цивільним правопорушенням, що тягне за собою обов’язок арбітражного керуючого відшкодувати завдані збитки особисто (справа № 910/21840/14).
Превентивні заходи
Попри розширення судових інструментів, банкрутство рідко стає несподіванкою. Фінансові ризики накопичуються поступово, і значна частина втрат відбувається ще до відкриття провадження.
Тому не лишнім буде нагадати, що захист кредитора починається з базової перевірки партнера: чи має компанія податкові борги, судові спори, виконавчі провадження або ознаки системної прострочки. Такі сигнали часто свідчать не про випадкові труднощі, а про структурну проблему з платоспроможністю.
Не менш важливою є договірна архітектура. Контракти мають передбачати механізми швидкого реагування: право призупинити виконання зобов’язань у разі затримки платежів, вимогу додаткового забезпечення, зміну умов розрахунків або дострокове припинення співпраці без тривалих судових процедур. Саме такі інструменти дозволяють мінімізувати втрати кредитора ще до того, як справа переходить у площину банкрутства.
Зрештою, у сучасних умовах кредиторський захист — це не лише питання судових стратегій, а й питання правильно вибудованих запобіжників на старті співпраці. І саме вони часто визначають, чи стане банкрутство партнера фінальною втратою, чи лише складним, але контрольованим юридичним процесом.