Ключові рішення Верховного Суду з питань перевірки сторін за договором
Перевірка сторін під час укладення договору – одна з ключових умов безпеки бізнесу. Належна обачність дозволяє уникнути недобросовісних контрагентів, мінімізувати податкові ризики та захистити інтереси компанії в суді. Верховний Суд України у своїй практиці сформував низку важливих правових позицій, які визначають стандарт поведінки сторін і встановлюють межі відповідальності за укладені правочини. У статті для Юридичної практики Ігор Мулярчук, партнер, керівник практики вирішення міжнародних спорів АО Investment Lawyer Group та Ігор Галицький, адвокат, к.ю.н., заступник керівника практики зібрали ключові рішення суду, що допоможуть юристам та бізнесу краще орієнтуватися у питаннях перевірки контрагентів та уникати поширених помилок.
Принцип добросовісності як фундаментальний стандарт
Верховний Суд у своїй практиці активно застосовує принцип добросовісності, закріплений у пункті 6 статті 3 Цивільного кодексу України (ЦК України), як фундаментальний стандарт поведінки. Цей критерій характеризується чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони договору. Зокрема, у постанові від 16.05.2018 року у справі № 449/1154/14 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду визначив добросовісність як стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Цей підхід підтверджено й у інших рішеннях, наприклад, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11.01.2023 у справі № 548/741/21.
Важливим аспектом є презумпція добросовісності: дії учасника цивільних відносин вважаються добросовісними, доки не буде доведено протилежне. Це означає, що тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці контрагента покладається на ту сторону, яка про це заявляє. Наприклад, якщо юридична особа намагається визнати недійсним договір, укладений її представником з перевищенням повноважень, саме вона повинна довести, що її контрагент діяв недобросовісно або нерозумно.
Такий підхід, викладений, зокрема, у постанові ВС у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 21.06.2023 року у справі № 910/506/22, в якій суд дотримався наступної позиції: у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юрособа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (п.5.7.).
Водночас питання визначення обсягу повноважень виконавчого органу юридичної особи та добросовісність його дій є внутрішніми взаємовідносинами юрособи та її органу. Тому сам лише факт учинення виконавчим органом юридичної особи протиправних, недобросовісних дій, перевищення ним своїх повноважень не може слугувати єдиною підставою для визнання недійсними договорів, укладених цим органом від імені юрособи з третіми особами (п.5.8.).
Тобто, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме остання, вступаючи у відносини з юрособою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема достеменно знала про відсутність у виконавчого органу товариства необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це.
Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці третьої особи несе юридична особа (п.5.11). Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27.06.2018 у справі № 668/13907/13-ц зазначила, що для визнання недійсним договору з тієї підстави, що його було укладено представником юридичної особи з перевищенням повноважень, необхідно встановити, по-перше, наявність підтверджених належними і допустимими доказами обставин, які свідчать про те, що контрагент такої юридичної особи діяв недобросовісно або нерозумно. При цьому тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці контрагента за договором несе юридична особа. По-друге, дії сторін такого договору мають свідчити про відсутність реального наміру його укладення і виконання.
Належна обачність і податкові ризики
Концепція належної обачності тісно пов’язана з добросовісністю. Оскільки підприємницька діяльність здійснюється на власний ризик, на кожного суб’єкта господарювання покладається обов’язок вживати розумних та доступних заходів для перевірки надійності та правосуб’єктності свого контрагента, «адже наслідки вибору недобросовісного контрагента покладається на таких учасників». Цю позицію Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду висловлював, зокрема, у постановах від 22.05.2020 у справі № 810/1379/16 та від 05.05.2020 у справі №826/14426/16.
Верховний Суд прямо пов’язує прояв належної обачності з податковими ризиками. У своїх рішеннях, наприклад, у постанові від 18.11.2019 у справі №826/3417/18, він зазначає, що нез’ясування платником податків наявності повноважень у представника контрагента може свідчити про умисел на безпідставне одержання податкової вигоди та спричиняти ризик настання негативних наслідків для такого платника. Таким чином, грубе нехтування обачністю може бути розцінене судом як доказ недобросовісності. Якщо сторона не перевіряє дані про контрагента, доступні у публічних реєстрах, вона не просто приймає на себе ризик, а й створює ситуацію, де інтереси іншої сторони чи її засновників можуть бути порушені. Така необережна поведінка не може вважатися добросовісною поведінкою, оскільки добросовісний учасник обороту зацікавлений у правовій визначеності та легітимності угоди.
Ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці
Верховний Суд активно застосовує доктрину venire contra factum proprium (заборона суперечливої поведінки) як інструмент протидії зловживанню правом. Її суть полягає в тому, що сторона, яка своєю поведінкою (зокрема, конклюдентними діями) дала іншій стороні підстави вважати, що вона визнає правочин, не може згодом його оспорювати з формальних причин, діючи всупереч своїй попередній поведінці (див. Venire contra factum proprium: практика Верховного Суду від 25.10.2021 р.). Згідно постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07.10.2020 у справі № 450/2286/16-ц, якщо особа, яка має право на оспорення документу (наприклад, свідоцтва про право на спадщину) чи юридичного факту…, висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що не буде реалізовувати своє право на оспорення, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право на оспорювання суперечитиме попередній її поведінці і має призводити до припинення зазначеного права.
Згідно постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.05.2021 у справі № 461/9578/15-ц, яка посилається на інші рішення ВС, добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) – це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) ґрунтується ще на римській максимі – non concedit venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Ці принципи – добросовісність, обачність та заборона суперечливої поведінки – використовуються судами в комплексі для формування єдиного стандарту поведінки, що забезпечує передбачуваність та стабільність ділових відносин.
Судова практика сформована переважно Вищим господарським судом України, наприклад постановою Пленуму ВГСУ №11 від 29.05.2013, п. 3.4, згідно якого «наступне схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником, з перевищенням повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним (стаття 241 ЦК України). Настання передбачених цією статтею наслідків ставиться в залежність від того, чи було в подальшому схвалено правочин особою, від імені якої його вчинено; тому господарський суд повинен у розгляді відповідної справи з’ясовувати пов’язані з цим обставини».
Поряд із цим, ВГСУ вважав (див. п.3.3. згаданої постанови Пленуму №11), що «якщо договір містить умову (пункт) про підписання його особою, яка діє на підставі статуту підприємства чи іншого документа, що встановлює повноваження зазначеної особи, то наведене свідчить про обізнаність іншої сторони даного договору з таким статутом (іншим документом) у частині, яка стосується відповідних повноважень, і в такому разі суд не може брати до уваги посилання цієї сторони на те, що їй було невідомо про наявні обмеження повноважень представника її контрагента».
Цей підхід покладав надмірний тягар перевірки на контрагента, який мав витребувати та ретельно аналізувати статут, що не завжди є публічним та легкодоступним документом, статут міг бути не наданий контрагентом, або наданий в неактуальній редакції тощо. Це створювало значні ризики, адже компанія, директор якої перевищив повноваження, могла згодом легко оскаржити такий договір, навіть якщо контрагент діяв добросовісно.
Еволюція судової практики щодо повноважень представників
Сучасна практика Верховного Суду дещо змінила цей підхід, надавши пріоритет публічним та офіційним даним. Відповідно до пункту 13 частини 2 статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань», відомості про наявність обмежень щодо представництва юридичної особи є обов’язковою складовою Єдиного державного реєстру. Ці відомості є відкритими та загальнодоступними, що унеможливлює для будь-якої сторони посилання на свою необізнаність щодо них.
Згідно постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 09.06.2021 у справі № 911/3039/19, постачальник намагався стягнути борг за поставлений товар, а покупець подав зустрічний позов про визнання договору недійсним. Аргументом покупця було те, що його генеральний директор уклав угоду без попередньої згоди наглядової ради, як того вимагав статут товариства. При цьому відповідні обмеження не були внесені до ЄДР. Верховний Суд став на бік постачальника і сформулював кілька ключових висновків, які згодом були підтримані в інших справах (наприклад, у постанові від 08.09.2021 у справі № 910/10444/20):
- Стандартне формулювання «діє на підставі Статуту» в договорі не є доказом реальної обізнаності контрагента про наявність у статуті обмежень повноважень директора.
- Відповідно до частини 3 статті 92 ЦК України, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не мають юридичної сили для третіх осіб, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала або за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.
- Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці контрагента (тобто його обізнаності про статутні обмеження, не внесені до ЄДР) покладається саме на юридичну особу, яка намагається визнати договір недійсним.
- Суд також звернув увагу на суперечливу поведінку покупця, який прийняв товар до виконання, але відмовлявся за нього платити, що було розцінено як прояв недобросовісності та зловживання правом.
В контексті розглянутої справи Верховний Суд в цій постанові у справі № 911/3039/19 зазначив, що «навіть реальне ознайомлення постачальника зі статутом не дозволило би йому дійти однозначного висновку про наявність обмежень… Тому суди зробили помилковий правовий висновок про те, що постачальник за всіма обставинами не міг не знати про наявні обмеження…».
Алгоритм перевірки контрагента: практичні рекомендації
Цитоване рішення, в певній мірі, убезпечило добросовісних учасників ринку. Якщо контрагент перевірив ЄДР і не виявив там зареєстрованих обмежень, він може з високим ступенем впевненості укладати договір. Ризик, пов’язаний із недотриманням внутрішніх корпоративних процедур (наприклад, директор не отримав згоду правління), тепер є внутрішньою проблемою самої юридичної особи, а не її контрагента. Юридична особа має окремо попередити свого контрагента про існування цих та будь-яких обмежень своїх уповноважених представників та/або інших обмежень на вчинення правочину. Це знижує транзакційні витрати та підвищує безпеку й швидкість комерційного обороту. Більше того, така судова практика створює непрямий стимул до «корпоративної гігієни»: якщо власники бізнесу хочуть, щоб обмеження повноважень їхніх директорів були дієвими, вони зобов’язані внести їх до ЄДР, повідомити свого контрагента про обмеження, інші особливості укладення угоди та вжити всіх заходів для добросовісного сприяння виконання правочину.
Для мінімізації ризиків рекомендуємо дотримуватися такого покрокового алгоритму перевірки:
- Отримати актуальний витяг з Єдиного державного реєстру. Перевірити статус юридичної особи (чи не перебуває в процесі припинення), ПІБ керівника та, найголовніше, наявність зареєстрованих обмежень повноважень.
- Перевірити реєстрацію контрагента платником ПДВ або єдиного податку, а також відсутність у нього податкового боргу через відповідні сервіси ДПС.
- Здійснити пошук в Єдиному державному реєстрі судових рішень інформації про судові спори за участю контрагента, звертаючи особливу увагу на справи про невиконання договірних зобов’язань, стягнення боргів та банкрутство.
- Запросити завірені копії установчих документів (статуту), протоколу про призначення директора, а також довіреності, якщо договір підписує представник за довіреністю. Запитати про будь-які обмеження, регулятивні особливості укладення договору для уповноважених осіб, юридичної особи в цілому.
- Зберігати всі отримані документи, а також скріншоти з реєстрів із зазначенням дати перевірки. Це досьє слугуватиме доказом прояву належної обачності у разі виникнення спору.
- Включити до договору окремий розділ, де контрагент запевняє та гарантує, що особа, яка підписує договір від його імені, має всі необхідні повноваження, а також що всі необхідні внутрішні корпоративні процедури (згоди, схвалення) були належним чином дотримані.
- Уникати розмитого формулювання «діє на підставі Статуту». Натомість використовувати інше, наприклад «… директор, повноваження якого не обмежені/обмежені згідно з відомостями, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань / згідно рішень Наглядової ради, Загальних зборів» тощо.