Інвестконтракт в Україні у 2025: як домовлятися так, щоб спати спокійно

Стаття Людмили Усатюк, партнерки, керівниці практики договірного та корпоративного права Investment Lawyer Group для видання “Юридична практика”.

2025 рік став періодом активного перезапуску економіки та переосмислення інвестиційних підходів в Україні. Країна готується рано чи пізно перейти до етапу відновлення, і в цьому процесі роль приватного капіталу важко переоцінити. Держава, зі свого боку, демонструє готовність створювати більш передбачувані умови для бізнесу: пом’якшує валютні обмеження, розширює механізм спеціальних інвестиційних угод (SIA), враховує зростаючі вимоги інституційних інвесторів і донорів до прозорості домовленостей.

На цьому тлі якість юридичного оформлення інвестицій набуває особливого значення. Адже сьогодні кожен інвестпроєкт оцінюється не лише за економічними показниками, а й за тим, наскільки чітко врегульовані права, обов’язки та механізми захисту сторін.

У таких реаліях інвестиційний договір перетворюється з формальності на справжній інструмент управління ризиками. Він має працювати як механізм передбачуваності: чітко описувати процедури інвестування та супутні процедури, грошові потоки на «вхід» та «вихід», а також дії сторін за різних сценаріїв, враховуючи воєнний стан та можливі варіанти найближчого майбутнього. Інвестконтракт покликаний зменшити простір для розбіжностей у тлумаченнях і забезпечити стабільність там, де вона особливо цінна — у сфері довіри між інвестором і державою.

Підходи до структурування інвестконтракту

Коротко описати вимоги до складання інвестконтракту фізично неможливо, оскільки є різні види, інструменти і сценарії для інвестицій. Не аби яку роль також відіграє і юрисдикція інвестора. Іншими словами, кожен кейс індивідуальний. Однак є і спільні риси.

Наприклад, можна виділити базові підходи до структурування інвестконтракту з прицілом на великий бізнес:

1. Текст контракту має містити такі ключові вузли як репатріація; валюта платежів; дивіденди і момент виникнення права на них; інформаційні права; управління проєктом; тригери buy/sell—out. Усе це варто закладати в тіло договору з чіткими процедурами повідомлень і строками — чим детальніше, тим менше шансів для судових тяжб.
2. Для бізнесу, що знаходиться в полі державного інтересу, складається Special Investment Agreement (SIA), що надає прозору процедуру погоджень, пакет державної підтримки (інфраструктура, яку може надати чи сприяти наданню тільки держава, податкові/митні стимули, все залежить від ступеня залученості держави і від сектору інвестицій) в межах установленого ліміту. Порогові значення встановлюються Кабінетом Міністрів України і наразі складають від EUR 12 млн. Проєкти можуть тривати до п’яти років, а серед пріоритетних напрямів: переробна промисловість, логістика, видобуток, медицина, освіта, культура, туризм, спорт, IT та інші галузі.
3. Процедурність мінімізує стрес у інвесторів. Я б сказала, що це той випадок коли, корисно переносити «урядовий формалізм» у приватні документи: чек-лісти, SLA на відповіді, формат подачі документів, механізми «deemed approval» та ескалації.
4. Контракт повинен мати механізм для адаптації до змін валютних правил. Це жорстокі реалії військової агресії і, нажаль, від них ми не можемо зараз відійти. Тому в інвестконтрактах мають передбачатись адаптивні формули (waterfall, sweep), escrow/standby LC та обов’язковий перегляд графіків виплат і структурування інших платежів після змін НБУ валютної політики за визначеною контрактом процедурою.
5. В контракті мають бути враховані форс-мажор і політичні ризики. Так, я б рекомендувала зазначати прямо в тексті. Окремо варто описувати страхування, порядок перегляду/консервації/перезапуску проєкту, відповідальних за погодження, витрати та їх розподіл, юрисдикції та арбітраж, а також наслідки санкційних подій.
6. Перед фіналізацією угоди необхідно провести детальну звірку між усіма ключовими документами, щоб уникнути суперечностей і прогалин у регулюванні. Йдеться не про створення нового документа, а про своєрідний чек-ліст узгодженості, який допомагає переконатися, що корпоративні інструменти, дозвільні процедури, антимонопольні та земельні аспекти логічно корелюють між собою — у межах SPA, корпоративного договору (SHA), спеціальної інвестиційної угоди (SIA) та контрактів на проектування, постачання і будівництво (EPC). Такий підхід дозволяє виявити типові «роз’їзди», які часто стають джерелом ризиків. Наприклад, у SIA можуть бути зафіксовані KPI щодо строків підключення, тоді як EPC передбачає інший графік або технічні умови. Або в SPA визначено, що «closing» настає після дозволу АМКУ, але подано не ту концентрацію, наприклад, зміну контролю в дочірній компанії поза повідомленням. Інший поширений випадок, коли SHA надає інвестору право вето на великі CAPEX, тоді як SIA вимагає швидкого затвердження бюджету. Результат очевидний: конфлікт зобов’язань і ризик прострочення KPI. І це лише кілька прикладів із практики, яких насправді — десятки.

Для малого та середнього бізнесу, де участь держави зазвичай   мінімальна, інвестиційні угоди мають свою специфіку. Тут на перший план виходять не масштабні гарантії чи публічні механізми підтримки, а чіткість домовленостей, узгодженість документів і продумана структура ризиків. На практиці варто врахувати наступні ключові аспекти:

1. Для міноритарних інвесторів важливо зафіксувати кворуми, право вето на ключові рішення, інформаційні права та вимоги до звітності. Особливу увагу слід приділити тому, щоб положення корпоративного договору та статуту були узгоджені між собою. Це допоможе уникнути конфліктів у майбутньому.
2. Угоди мають передбачати механізми поетапного фінансування, резервні сценарії у разі недоотримання коштів або зміни ринку, а також порядок переходу від одного раунду інвестицій до наступного. Деталізація цих положень зменшує ризик непорозумінь між сторонами.
3. Earn-out та KPI у M&A для невеликих бізнесів варто розділити на upfront і відкладені платежі, залежні від виручки/EBITDA. Це створює стимул для продавця підтримувати бізнесову динаміку після угоди.
4. Для мінімізації ризиків доцільно передбачати escrow-рахунки з поетапним розблокуванням коштів, а також додаткові механізми безпеки, наприклад банківські гарантії (водночас варто враховувати обережність фінансового сектору, тому варто передбачити кілька механізмів) для покриття ризиків якості активу, податкових перевірок і прихованих зобов’язань, та, знову ж таки, на випадок обмежень валютної політики НБУ.
5. Усі питання, пов’язані з IP та іншими нематеріальними активами, мають бути виділені в окремий розділ угоди. Важливо визначити, кому належать права, хто відповідає за їхню реєстрацію, а також прописати умови передачі або ліцензування.
6. Система звітності має бути простою, але ефективною. Рекомендується закріпити доступ до первинних документів у електронній формі, право на проведення інвентаризації та регулярні зустрічі з менеджментом за затвердженим календарем.

Де потрібно звірятися з використаними першоджерелами:

US State Dept — Investment Climate Statement: Ukraine (2025): регуляторні ризики, репатріація, інституційна рамка.

UkraineInvest — Гайд зі Special Investment Agreement (SIA), 2025: процедура, пороги, зміст, обсяг держпідтримки; приклади застосування.

CMS — Investing & Doing Business in Ukraine 2025: секторальний зріз і контрольний список типових процедур/ризиків.

Висновок

На завершення зауважу, що інвестконтракти сьогодні — це лакмусовий папірець зрілості українського бізнес-середовища. Вони показують, чи навчилася Україна не лише приймати капітал, а й створювати правила гри, зрозумілі для інвестора. Сьогодні виграють ті компанії, які працюють «на випередження»: проводять внутрішні аудити документів, прописують сценарії валютних коливань, узгоджують корпоративні рішення із зобов’язаннями перед державою чи партнерами. А інвестиційна угода стає своєрідною перевіркою на управлінську зрілість бізнесу. І саме від цієї зрілості залежить, хто завтра буде готовий до великого капіталу.